Чи є серед нас генії пера?

Слова торкаються невидимих струн, захованих у глибині серця, яке вміє плакати час від часу...

ось мій маленький скромний ідіотизмічний додаток до гурту написаних тутки шедеврів))) ге)

***
Знову повертаюсь в холодний будинок
В порожню кімнату де склянка вина
Більше кисню крізь полотно павутинок
Крижаного мертвого слова «зима»
Більше голосу крізь німе мовчання
Крізь здатність дихати на межі думок
Що знову вплетені в сторінку роздумів
Вино з куща троянди з гілок
Грію долоні застиглі від осаду
Крізь зціплені зуби наче в грудях стріла
Безкінечно бігти по голках босою
Більше кисню і менше тепла
Менше здатності існувати для когось
Для усіх зайве а для мене сніг
Порожня кімната напхана фарбами
Крізь моє дивування я справжній псих
І знову повертаюсь в холодний будинок
В ту ж порожню кімнату де на столі вино
Не треба кисню від нього я задихаюсь
В прекрасному світі однак гидкого кіно


ПеС знаки пропущені навмисно! їх потрібно розставити самому так як...емм..відчувається самому, без правил))

я пишу...депресивні історійки...

Ти викладай! Щоб всі могли почитати!

Боги і люди
Він питав мене чи можна померти від самотності. Чи є така можливість, коли лишаєшся настільки спустошено один, що все інше зупиняється. Я не розуміла.
Він завжди такий був. Тихесенько і хрипло по телефону і коли ми наодинці… дуже сексуальний його голос в обставинах тет-а-тету… а коли було багато людей навколо він був інший…він кричав усілякі дурниці, танцював під дощем, пив життя прямо з пляшки, не наливаючи в келих…
«біжи, кролик, біжи», так він співав їм усім…
Дивно і незрозуміло…але так було лише тоді…а тепер все змінилося…

Привіт! Мене звати Людина і я маю деяку інформацію для тебе! Я живу…я не існую і не збираюся існувати… я боюся соціалізуватися, оскільки соціалізація поставить хрест на моєму вільному мистетцтві життя.
Адже поки я молодий я незграбно виконую дурниці про які не вмію жалкувати…а через два роки, коли я отримаю вищу освіту, мені придеться ходити на роботу і існувати, так, як існують усі інші. І я цього боюся. Мама каже, що мені треба одружитися, що також треба бути серйозним, що треба знайти ціль і поступово йти до неї…
Я не знаю…я знаю, що це буде потрібно потім, а зараз хочу дурниць…
А одруження – спочатку приємно і по новому все а потім входимо в стан трансу – буття і існування за графіком….навіть зара все по графіку, а як одружуся то буде більш строго…
Хоча є альтернатива (без обіцянок одне одному просто усвідомити) що ми будемо жити кожен день з радістю без молитв і дякувати Богу за щастя і горе…без молитв і спеціальних слів, переписаних (і можливо перероблених людьми спеціально у церковних книгах і звичаях щоб зомбувати нас)…просто казати йому : «дякую!»…
Зараз, інколи буває, що коли дощ і я лежу на підлозі і вже мені здається що я відходжу туда, адже очі інколи закриваються на довго…і коли мені особливо страшно, то я просто прошу його: «допоможи!», і стає легше…а тоді я кажу «дякую!»…і так до наступного разу…

Я була в нього дома один раз.Він запросив мене «бо йому було страшенно страшно і самотньо і він боявся померти»…від чого? Він казав від суму…
Коли я приїхала за даною адресою я була в шоці…я ніколи такого не бачила…квартира – дві кімнати, кухня, ванна і величезний балкон…і величезний погром усюди крім його кімнати…купа яскравої молоді, пяної і навіть на мою думку обдовбаної чимось важчим за маріхуану…всюди світло включено, вони ходять до холодильника, відкривають нові і нові пляшки, музика грає так гучно що на вулиці чути….сосіди кричать з верхнього поверху на балконі…викликають міліцію…нестрижені небрити хлопці (троє), і одна мініатюрна дівчинка зі шкляними очами сидять на кухні і пють каву з горілкою… у всіх під очима мішки чорного нічного кольору, ніби ця вся компанія тут сидить вже місяць не виходячі з квартири… кухонний стіл завалений брудним посудом, недоїдками, на підлозі сміття, хліб, мед і ще купа усякого…у великій кімнаті хтось(купа народу): займається коханням, сидить на підвіконні - курить, лежить на підлозі – спить…оргія хіппі??? Чи оргія міліонерів???
А він? А його кімната??? Його кімната напевно єдине чисте місце в квартирі, напевно він у неї нікого не пускав на протязі усієї цієї гулянки…він сидить біля вікна у кутку прямо на підлозі, мені він запропонував стілець…він п”є коняк з пепсі колою…наливаючи коняк в келишок для коняку…з тоненькою ножкою, а пепсі запиває прямо з двохлітрової пляшки…він спочатку мовчки пє і курить…він багато курить і я не відстаю від нього…одну за одною, але мені все одне здається що він курить більше… мальборо…він каже що це «присмак американської мрії», або просто втілення нашого бажання знатності і виразності…очі в нього напівзакриті(він це називає «напівзачинені»)…і поки він оживає для бесіди і пояснення мені того що він потребує пояснити, я розглядаю його кімнату: стіни фарбовані в червоний, але для більшого освітлення на червоному фоні маленькі білі крапочки…над його ліжком стеля розмальована чорними кольорами. Малюнки на зразок графіті, суть їхня не ясна… просто чорним намальовані тіні і очерет тіла …навколо нього ніби лапи тисячі павуків…він пояснює що деякі фази нашого життя ми(свідомо) проводимо у клітці, і це потрібно для наступних визволень і продовження діяльності…на питання хто малював на стелі він мовчки запалює нову цигарку…
Майже уся стіна біля ліжка заклеїна плакатами різних виконавців: Pink Floyd, John Lee Hoocker, Jimі Hendrix, Soundgerden, Sonic Yoyth i Nirvana(блюз і гранж – дивне поєднання). Він любить музику і вона робить його божевілля ще більш божевільним.
В кімнаті також є три шафи…одна маленька біля ліжка, там на його слова – шмотки… він каже що любить шмотки…особливо чорні і червоні… я не бачу ці речі бо шафа зачинена…
В двох інших шафах купа книжок, поки він закрив очі і сказав що я як хочу то хай собі подивлюся книжки…але вони не багато дають йому…він майже не читає…(але при розмові з ним розумієш що він надзвичайно обізнана людина…постійно оперує науковими термінами і художніми зворотами…таке дивне поєднання науки і мистецтва…це його розмова…це його поезія)
Книжки різні починаючи від старої зарубіжної класики і філософії закінчуючи Українським молодіжним чтивом , типу Ірени Карпи і Андрія Жадана…багато наукової літератури: підручники з хімії, фізики, квантової механіки для ВУЗів…а другу шафу займає суцільна поезія...але судячі по пилюці на шафах роблю всисновок що він не читає поезію взагалі….більше читає філософію і детективи…
на столику біля ліжка попільничка дуже чиста і помита, три зошити з його віршами, лампочка, шоколадка (ще нерозгорнута) – він пропонує мені коняку з шоколадкою і мені здається що його голос настільки віддалений і томний що я таки випю , але ні! Я не вживаю алкоголю особливо під впливом дивних голосів психів які таке дозволяють робити своїм друзям зі своєю квартирою…в квартирі дійсно погром…він пояснює, що батькі поїхали в Карпати на відпочинок…в нього трясуться руки…чимось він схожий на промокшего кошенятка тільки він надто великий і пяний щоб бути таким безневинним як кошеня… в якусь секунду мені його жалко, але в іншу секунду – мені хочеться на нього накричати, що він псих і піти звідси… в квартирі смердить усім, що може смердіти, тільки в його кімнаті приємно пахне ароматичними палочками і коняком…так ми сидемо пів ночі і я слухаю його розповіді. Моменту коли він почав говорити я так і не усвідомила…щось на рахунок невеличкого трансу у який мене це усе ввело….але було приємно і дивно…я старша за нього на 4 роки…я маю роботу і я за його словами не живу а існую у тісному світі, але він заздрить цій тісноті…
він каже що його клітка набагато ширша і це небезпечніше…

…я народився у Львові, так само визначено Богом як народилися інші у інших країнах, як народжується квітка на полях і проживає далі на підвіконнях…наше місто глобалізує і розвиває мене…особистість не є особистістю без соціальної привязаності, вимушеності ходити на роботу і їсти…ти любиш їсти? Я не вмію називати себе гурманом, але вмію готувати так, щоб було смачно…також вмію навіювати собі це гурманство навіть якщо на столі елементарна яєшня з тертим сиром…коли ти не їж два дні підряд, то тобі все видається смачним…люблю каву, але мені її не можна бо я гіпертонік з 18 років…І курс = лікер, кава і поезія… ІІ курс = вино, лимон і печиво…я закінчив третій курс і не став ліпше…
Я слухав рокенролл і займався ним але на новий лад нашого життя, як ми розвиваємося так і якась музика розвивається…так само з нашою памяттю (образами) в нас залишаються Образи і обрАзи, інші люди і ситуації, і кожна з них може асоціюватися з піснею…моє невзаємне кохання асоціюється мені з піснею групи «Damned»…саму пісню не памятаю але образ обрАзи залишився…біль пройшов але все одно якось не так коли бачу її…всі кажуть що це не було кохання і звідки я можу знати…але я ЗНАЮ!...тому що я відчував…
Тепер все пройшло і почався новий пошук – новий день – нова реальність – нова самореалізація як музиканта, поета, науковця, митця і придурка – мене, ким я інколи-часто не є…я є просто собою.
Тобі цікаво? Все що я створюю я свідомо створюю про себе любимого, я є відзначеним егоїстом і лицеміром by myself…моя душа не продана і не запродана поки що…і навряд че знайдуться покупці, але вже знайшлися претиндентки на мою душу, як щирий подарунок…
Ми одружемося ми трахнемося ми напємося ми обдовбаємося ми пробачимо ми перехворіємо ми перенесемо ми врешті – решт помремо…але є вибір «померти» чи «здохнути»…хоча стітистичний розподіл вибіру «ЯК ЦЕ БУДЕ» невеликий…я боюся агресії – першоджерела людського ЕГО і центру існування…я боюся ходити по вулицях, я недовіряю людям, я довіряю своєму страху і болю…я боюся що мене вб`ють нізащо…
Але я знаю, що має бути рівновага(за законом збереження енергії), і має бути як біль так і кайф…
І лише від нас залежить що ми обираємо більшим кайфом: задоволення від болю як від ознаки продовження чи задоволення від кайфу як від початку переходу туди…
Ти хочеш туди?
Grind
Скажи мені що ти 100-відсотково щаслива і я ощасливлю тебе 101-ший раз, адже щастя у тобі треба лише його відкрити, як відкриваєш очі прокинувшись…
Можна заставляти себе мовчати і коритися тілу або духу, але не заставиш себе бути щасливим на 101 відсоток…лише на 100, а то і на 99, бо люди не Боги…люди не цінують гріхи…люди цінують саму цінність ситуації а не переживання кожного моменту…я іду по вулиці і я задивляюся на небо…я бачив одиниці які встали посеред вулиці і дивляться на небо – щось побачили…і на їхніх вустах – посмішка або на їхніх очах сльози – це і є справжнє…а все інше в цей момент – щастя інших…
Подарувати тобі власну душу за бажанням аудиторії яка дивиться на нас…це не театр, не пєса і не її дія…це тет-а-тет де ми можемо бути сміливо щирі і не відзначати запізнившихся на дійство….просто удвох…подивись на тих людей, кого я змушений називати своїми друзями – якби не їх то я би взагалі нікого не міг би назвати…це все вимушено…я передивляюся на їхні імена в записнику і коли мені особливо погано на душі я їх викреслюю…а зараз вони бухають і і радіють в мене вдома, незважаючи на мене…а на концертах і акціях покори і на гулянках я інколи центр їхнього щастя…але інколи я так само стаю на узбіччі коли хтось інший входить до центру…ми є вузька тягуча маса, аморфне желе, яке пливе до кналізації(соціуми)…і коли ми виливаємося то ми вже не є особистісні…ми зливаємося з брудом їхньої вічності і охоплюємо форму квадратного шматочка людинки(мурахи)…і тепер уяви що весь світ на цьому тримається…а почуття залишаються лише у закрітій пляшці яка очікує тебе щовікенду…і ти живеш просто заради відпочинку, щоб відпочивши знову іти на роботу…
Він закриває очі…він весь стає якійсь блідий…він вже пяний і йому важко підбирати слова, він старається щоб я зрозуміла, навіть не зрозуміла а саме відчула те що відчуває він…але він не може мені дати цього відчуття:

…ми занадто різні…і ти розумієш мене по своєму у чому я не можу тебе звинуватити…а хотів би, ой, вибач я вже себе не надто контролюю, але тим не менше…дякую просто за те що ти була моїм ангелом сьогодні/зараз…

Я дивуюся…по його щоці стікає сльоза безвиході, і мен здається що він може сьогодні з собою покінчити, але більш вірогідно що він ще трохи випє свого коняку і засне тут на підлозі біля моїх ніг…він дивиться мені в очі але вже не попадає поглядом туди куди треба попасти…він щиро дякує мені за вислухане…я викликаю таксі по мобільному і їду…і леше в таксі мені чомусь захотілося випити коняку з його вуст…


Присвячується: тобі!
Написано 7.10.2007 22:00-23:00
Музика: Pink Floyd `Dark Side Of The Moon`, Alice In Chains `Alice In Chains/Grind/`

От Отступления
Тушь красным заливает руки черной лентой
Обвязывая крепче тугие суставы колючками
Сквозные девять прошли и уставились в доску
Смотрят в небо глаза последними летними тучками
Последние касание пальцев по клавишам зеркальной росы
Мы ушли в ту пустую пустыню что с собой мы унесли
Ноги уперлись в землю и вросли как гнилые грибы
А что надо делать и думать и когда говорить если бы
Нас смотрели глаза и чьи-то руки лицо ласкали
И чей-то мягкий шепот прикрыл дверь входную достали
Лимон был так сладок его мы вдыхали
Теплое утро закуталось в тени и прохладные шали
Ми шли нас пытались догнать и спросить но мы отступали


PS н яяяяяяяв

маленький депресочок...

***
Шорох за стінами великого будинку
По спині пробігає ніжним подихом Вітер
Хтось поспішає на вже кінцеву зупинку
Свої останні кроки вкладаючи в квіти
Хтось намагається розгледіти метелика
Що блудить у танку зимової ночі
А хтось ховається в кутку кімнати
Намагаючись в лихорадці стулити очі
Хтось дихає в живіт бажанням
Затуляючись інстинктами переробки
А хтось насолоджується спостеріганням
Гниття мозку з-під головної коробки
Хтось виглядає у вікно з надією
Побачити знайоме обличчя по той бік
А хтось став останнім днем і мрією
Вбитою кілком у спину крізь потік
Тікають погляди назустріч «жити»
Тікає крізь пальці і хтось відійшов
Хтось хоче навчитись слова «любити»
Не знаючи що його не існує за жодних умов
Сірі стіни що мають рожевий колір
А може і жовтого вони до мене були
Розбиті вікна шафи зіпсовані молі
Хтось забув спалити і стомлено згнили
Зачинені двері вже відчинені не будуть
Заколотили їх дошки і цвяхи залили
Комусь забракло уяви і хтось сидить нудить
А хто ці хтось а ніхто їх години спливли

Обманута любовь....
Я любила жизнь и в ней себя,
Тебя я встретила любя.
Если б сказка была правдива,
Быть может тебя не полюбила.
Я ослепла только на два года,
Но не хотела хорошей быть погода,
Ее увы никак не обмануть,
Не дает навсегда уснуть...
Ах, если б я знала, что будет дальше,
Видела бы больше фальши,
И знала, что вместе с тобой,
Жизнь уходит левой стороной.
Увы должна сказать тебе "Прощай!"
(И только буквы первые прочитай)

Ухти, цей тоже дуже класний, до речі, як називається цей тип віршів-загадок, що кінцева відповідь(розгадка) заключаються в перших буквах рядків? ну типу як в цьому "Я ТЕБЯ НЕНАВИЖУ" ?

цей вірш придумувався під дощем і холодним вітром....і так вийшло, що кінцева фраза була "Я ТЕБЯ НЕНАВИЖУ".....а такі вірші називаються АКРОВІРШІ......

Скажи, що любов наче тінь на піску,
Скажи, що лиш слАбкий роняє сльозу.
Та мрія, то всьо, що залишиться жити,
Щасливий лиш той, хто навчився любити.

Невже ти не чуєш ту музику в небі,
Що л'ється крізь вікна, в зачинені двері,
Що мріє залишитись в серці назавжди,
Бо всюди брехня, а їй хочеться правди.

Вона наче дим, наче сон, наче хмарка
Літає по світу мов жовта канарка
Дарує життя та приносить весну,
І бракне повітря, і вже не до сну.

Вірші лиш слова, що зникають даремно
Вони лише тіні того, що безмежно
Любов начє сон, начє вир, начє мара.
Вона мОє життя і вона моя кара...

(цікаво якими межами формуються ознаки генія?)
ось і моя невелика лепта до попередніх шедеврів)))

Crazy train

…Сьогодні прийшов ще один квиток. Як завжди неочікувано, а втім, передбачувано. Цього разу це квиток на потяг, потяг мого минулого майбутнього. Він дасть мені те, що я не встиг, і відвезе туди, де я вже був. Я знаю. Хоча пам'ять не хоче це підтвердити. Та нехай. Я знаю. Це буде подорож без сумнівів і вагань, лише потяг, точніше потяг до потягу.
З кожним стукотом колес я віддалятимусь від того, що я був і наближатимусь до того, що я є, справді є. Все лишиться позаду: біль, зневага, тремтіння чужого тіла в обіймах, пекучі спогади. Більше ніяких бліх, ніяких шекспірівських театрів. Буде лише тиша, яку я цурався і лише кратькома підбирав її крихти, і стукіт колес. Прислухайтесь. Чуєте? Він їде. Поволі, не кваплячись – він завжди встигає вчасно. Він їде. Якщо відчути його рух, то биття серця буде відлунюватись у стукоті його колес. Прислухайтесь. Прислухайтесь до свого серця, воно нашіптуватиме вам його пісню.
Час до посадки не хоче гладшати, він все меншає, тобто – зрозумієте. Скоро. Він їде. Я вже відчуваю стукіт колес. Моє серце відчуває його. Ну все, я готовий. Мабуть. Хоча навіщо себе обманювати: готовності немає, є лише добуток байдужості на несподіваність. Він їде.
Ось і він. Мій потяг, потяг до іншого. До іншого…

=========================

Зимовий дощ

Квіти не в’януть,
Мертві не дихають,
Світло не гасне
Там, де неба нема.

Якщо суть напрямку шляху мого – бути пилом в очах блукаючих, що приведе до заспокоєння, то хто ж вітер, що здіймає мене?

Мій час летить швидше ніж б’ється серце. Я задихаюсь. Не мати обмежень, лише перешкоди. Перешкоди обмежень – то вже занадто. Ми розіб’ємось об наші правила, і наші друзки танцюватимуть на могилах пам’яті – румбу розіп’ятих подій. Розіб’ються всі, будуть танці, танці на сонячному світлі. Я мертвий і пустий. Я клітка для бажань приречених, я тримаю гак на пульсі їхнього божевілля.
На вустах завжди лишаються крихти чужих слів, вони лоскочуть, і вогким слимаком язик прудко забирає їх до себе, до своїх збочень. Я не гірше, якщо знизитись до цього рівня інтерпритації, цього хаосу.
Ми бачили все, що хтіли, але ж мрії досі існують, вони продовжують свій танок, танок на сонячному проміні. Дозвольте запросити вас. Грати мертвих. На сонячному світлі. Розіб’ємось разом ?
Мій квиток до раю лежав під ковдрою. Світили зорі і тихо наспівував вітер. Нічний блюз. Смак вуст на келиху і плями на одязі – ознаки втраченого часу. Дорога на Голгофу лежить через ліжко. Для них. Для мене. Колись.
„Намалюй мені рай, крихітко, і я дам тобі перепустку до пекла.”
Де нема руху – немає часу, простір – то прояв дотику. Дотик пензля створить новий день, новий плин; фарба розтікатиметься перед нами, творячи нас, як тепло, що розходиться по тілу, коли... Коли шлях на гору стає єдиним, що справді турбує. Присмак заліза й оцту. Це коктейль приречених.
- Світлино, скажи мені фразу, яка б була на сто відсотків відверта і на стільки ж брехлива. – Я стояв біля вікна, позаду ліжка, в її спортивних штанцях і спостерігав як нічні хмари затягують небо, забираючи зорі в полон.
Світлина лежала в ліжку тендітним згустком тепла та задоволення. Я почув як вона перевернулась на спину і солодко позіхнула. Її червоне волосся приємно контрастувало на білій постілі, ковдра дарувала їй приємне відчуття прихистку.
- А така існує? – Вона розплющила очі, очі червоного бурштину. Зіниці розширились, погляд ніби щось шукав у темряві.
- Можливо ми живемо її зараз, творимо і боїмося її, - я дихаю на віконне скло, затуманюючи його, і пишу пальцем, - а може й не існує.
Я відвертаюсь від вікна, востаннє кидаючи погляд на те, як курвиться ззовні. Підхожу до ліжка і відчуваю погляд Світлини, що крізь темряву мацає моє тіло. Тихо лягаю поряд, кладучи руку їй на груди. Рахуючи її серце поволі віддаюсь на поталу сну. Відчуваю, як рука Світлини завмирає на моїй.
Мокрий сніг багнюкою зникає з вулиць. Вітер гвалтує шиби. Дощ взимку – то ніби відчуття смороду, коли тебе спокушають. На холодному склі поволі зникає напис – „я люблю тебе”.
Захисти мене від того, що я хочу. Дай сили на розуміння і відверни від сумніву. Впевненість хай буде моєю суттю, а тверезість моїм поводирем. Якщо я розіб’юсь, принаймні знатиму, що дійшов кінця.
Видатні люди не народжуються, вони помирають. Їх сонце не гріє тих, хто бігає між їх кроками, хто сліпий на дотик. Якщо Люцефер найкращий психолог, скільки він бере за один прийом до нього? Шанс на життя?
Квиток нічого не вартий, якщо потяг вже пішов.

„Так має бути!” – кричали поети,
Їх вигуки, рима – палали вночі, -
„Ми з’явились й підемо, так має бути!”
Та ніч вже минає – кричи не кричи.
І блазень сміється в кутку без омани,
Він тихо сміється ораторам вслід,
Він бо вже знає світ без тиради,
Де їхнє життя – фантазії плід.
Він – блазень, жебрак у світі без цілі,
Та втім він багач у пустелі за ним.
Поети жили, з’являлись, зникали,
А він все сміявся на пустоту рим.
Ніч вже загусла,
Нічого не чути,
Лиш тихо в кутку:
„так має бути...”

муха села на варенье
вот и всё стихотворенье

у мене проза) але довга) г
дуже прошу сильно не судити, бо це як шматочок моєї душі)


Я померла… Не пам’ятаю коли, бо з того часу світ дуже змінився… Взагалі на цілій планеті залишилось лиш одне місце, де живуть люди, але живим цей світ назвати тяжко…
Я померла у 15 років.. Ще б трішки і було 16.. .
Я померла, але смерті своєї не пам’ятаю… Я не знаю, як я жила, з ким спілкувалася, тільки декого трошки пригадую… В пам’яті моїй з’являються батьки та знайомі місця, де я, можливо, гуляла…
Але досить про мою смерть. Краще розповім, де я зараз. Місце огидне і вже набридло мені. Повітря мертве, тут завжди холодно і темно. Зате тут є телик. Інколи разом з іншими ми його дивимось. Але крутять тут лише щось страшне та незрозуміле. Часто кліпи Діми Боргіра… Блек-метал… Хоча блечні мені і тут вистачає. Свого часу живою я таку музику слухала..
У своєму минулому житті я вірила в Бога, але він мене чомусь часто розчаровував… А не вірити в нього було страшно… Хоча сенсу в тому, що вірила не бачу. Я все одно в пеклі.
Диявол. Його немає. Якщо є, то він такий самий, як і ми, - звичайні люди. Його також запхнули сюди, коли він ще був людиною. Шкода, що я не знайома з ним. Багато чого б хотілося дізнатись.
У своєму житті я не робила багато злого… Та взагалі я майже не розрізняла, де добро, а де зло. Мені все здавалось смішним... Можливо, через це я опинилася тут.
Сашко знайомий із мого минулого життя. Він був віруючим, але зараз також у пеклі. Як могла сюди потрапити віруюча людина? Хоча він був підлим і робив багато неприємного іншим. Але щодня він просив пробачення у Бога, адже був штундою.
А, можливо, раю немає? Можливо, це місце і не є пеклом? Можливо, всі сюди потрапляють після смерті? Ніхто не знає… Знаю, що як і в житті, тут є свої «вищі сили», які керують нами. Із моєї домівки часто випускають душі на волю. На землі вони знову набувають тілесного вигляду. Їх заставляють убивати людей. Сподіваюсь, що мене ніколи не заставлять цього робити.
Я завжди вірила, що на планеті є двері, які з’єднують землю та місце, де я застрягла навічно. Хочу знайти місце, де знаходяться ці двері…
Тут час стоїть. Якби я жила, вмерла б давно. Але я застрягла назавжди в оболонці п’ятнадцятирічної дівчинки. Можливо, це й на краще... Багато хто бажав би померти молодим : «Надіюсь, я вмру раніше, ніж постарію…».
Я вмерла… Боже, де ти? Ти є? Чому забув про тих людей, які завжди тут будуть гнити?
Я не знаю коли тут день, а коли ніч… Можливо, це й на краще…
Я ніколи не сплю, але сонність відчуваю постійно… А чому інші цього не відчувають?
Я думаю, що сюди потрапляють люди, які вмерли раніше, ніж настав їх час… Не за планом… А де ж тоді мої інші знайомі? Їх тут немає… Немає моїх батьків, немає майже нікого із мого колишнього життя… Тільки Сашко… Хоча я ніколи не вважала його другом. Занадто багато неприємного він мені зробив, зате тепер ми спілкуємося.
Телик увімкнений… Сашко дивиться кліпи Боргіра, але я прошу його виключити… Я боюсь… та ще й він такого не любить… Але це місце змінює кожного… Можливо, і його змінило.
Цей день, ніч, простір.. Пусте повітря.. Тут не буває вітру… Немає сонця.. Як би хотілося це ще раз відчути.. Віддала б душу за це… Але тут блукають мільярди непотрібних душ, які застрягли та не можуть вибратись…
Ми також тут вимираємо… Як і на поверхні… Нас стає менше…
Хочу побачити ще когось із попереднього життя… Хоч воно було недовге та трішки нудне – все ж моє життя…
Я б хотіла вибратись на волю, мати тілесну оболонку та відчути весь смак життя, ну хоча б трішки.
Сьогодні знову відправили три душі вбивати людей на землі. Тепер і я хочу це спробувати. Я б пережила смерть людини.
Цікаво, я ще раз можу вмерти? Хочу це запам’ятати та проклинати той день. Хочу відчути той біль. Цікаво, я відчую біль?
Я дочекаюсь того дня, коли буду вбивцею…
Цікаве місце є у моїй домівці. Нас туди не часто пускають. Я підозрюю, що то є вихід у інший світ.
Скло велике та прозоре. Я бачу через нього світ, але люди там ніби вимерли…
Дивна піч… Навіщо вона тут? Ми ж не їмо… Всередині цієї печі стоять засмажені черепи якихось істот. Вони відлякують. Невже таке те ж існувало на землі? Можливо це істоти, які спокушали нас на гріхи? Але чому ж їх тоді засмажили?






Мене шукають наші «вищі сили». Я ніколи їх не бачила… Можливо, там є хтось із мого минулого життя?
− Що ви від мене хочете? − тремтів мій голос. Я їх не бачила.. Тут завжди темно і погано видно, а вони ще були вдягнені в чорне, і здавалось, ніби у них немає облич. Мені нічого не відповіли. Мовчки показали пальцем у бік того скла, через яке було видно світ.
Радість, страх , відчай? Чому я відчуваю це? Може я жива?...






Я відкриваю очі і бачу небо… Небо?! Як?! Чому воно таке ? Темно-синє з легким сіруватим відтінком… Але ж це небо… Яке воно прекрасне.. Я не дуже цінувала його за життя… Тільки тепер починаю…
Я знаходжусь на даху двоповерхового будинку. Тут немає ніяких дверей, драбин, сходів, щоб спуститись.
Біля мене сидить якийсь чоловік. Я його не знаю. Напевне, він мій партнер. Ми повинні вбивати людей.
Я не пам’ятаю, як я сюди потрапила, можливо, він пам‘ятає?..
─ Привіт!
─ Ти говориш, як смертна людина. Замовкни, мене верне від тебе! ─ відрубав він грубо, та якось дивно це звучало, ніби він ніколи не мав життя… А можливо, він просто дуже довго пробув у смерті і позабував усі свої людські почуття.
Він старший від мене. Років 28…Трохи вищий, обличчя витягнуте, волосся не біляве, але якесь дуже світле, а очі чорні-чорні, брови непомітні. Дивний він. Ніби запрограмований.
Як звідси піти? Невже ми змушені будемо стрибати? Ми ж так скалічимось.
Не встигла я нічого сказати, як мій колега стрибнув. Дивно, він навіть нітрішки не скривився від того болю, який мав би відчути. Можливо, він не має відчуттів? Але ж ми у реальному житті.
Недовго думаючи, я стрибнула вслід за ним, лише мить - і я знизу… Мені страшенно болить нога… Чому я відчуваю це, а він ні? Здається, я не можу йти.
─ Ти чого там застрягла? Вставай і йди! У нас є завдання, яке ми маємо виконати якнайшвидше.
Я не можу піднятись. Асфальт. Він такий ніби вологий та теплий, як стіни у печерах. Закривавлений від моєї ноги. Чому цей хлопець нічого не відчуває?
Потрібно йти… Але я не можу. Не відчуваю ноги. Він бере мене під руки та починає тягти на траву. Вона як пластмасова. Так дивно. Тут немає вітру. Задуха стоїть нестерпна, хоча й сонця не видно.
Тут лише два будинки і одне дерево. Куди подівся безмежний світ?
Інший будинок – дев’ятиповерховий з якоюсь добудовою на даху. Я зрозуміла, що нам потрібно йти туди.
Знаходжу в собі сили і потихеньку починаю рухатися. В мене це погано виходить.
Я згадую це місце із свого попереднього життя. Пам’ятаю. Але коли я жила, то це був недобудований будинок, а зараз там, напевно, проживають люди. Факт той, що ми прямуємо туди.
Моя нога стає нестерпно боліти і я сідаю. На моєму обличчі починає з’являтись посмішка. «Я знову вдома!» - лунає думка в голові. Я починаю голосно сміятись, якимось істеричним сміхом. Дивлюсь у небо і задихаюсь парким повітрям. Мені давно не було так добре, але цю мить обірвав мій колега, натякаючи на те, що нам потрібно рухатися далі. Мені він починає набридати, нудний такий, зациклений на одному своєму завданні. Він що, не мав життя?
Здається, що мій товариш пом’якшав та готовий до спілкування. Але розмовляти з ним нема про що. Він сказав, що взагалі не пам’ятає свого життя і думає, що це на краще.
Ми все ближче підходимо до того будинку. Тут росте яблуня. Зірвавши одне яблуко, я покуштувала його, але смаку воно ніякого не мало. Мій товариш відійшов десь від мене. Я пішла вперед.
І ось я перед входом у будинок. Тут бігають та граються маленькі дітки, дорослих не видно. Але раптом вони чомусь всі втікають від мене. Чому? Невже вони мене бояться? Але ж я жила поряд із ними, і вони нормально сприймали мене.
Обернувшись, я побачила свого колегу. Вони, напевно, злякалися його. Смерть кривить людей.
Ми мовчки стоїмо на місці та нічого не робимо хвилину, другу, третю… І раптом, закривши очі, я відчуваю сильний біль. Коли розплющила їх, – усвідомила, що лежу на підлозі. Він мене вдарив і, видно, не схотів зупинятись на одному ударі. Але раптом з’явився ще один незнайомець. Він затулив мене собою. Я швидко здійнялась на ноги та гайда втікати. Поверхів багато, а ліфту немає. Жахливо болить нога, але я біжу нагору. Сил моїх надовго не вистачить. Я зупиняюсь на якомусь із поверхів і вбігаю у першу ж відчинену кімнату.
Я побачила дорослих. Вони заганяли своїх дітей до кімнат і наказували їм не визирати. В чому річ? Невже ми такі страшні? На нас якісь мітки, чи що? Звідки їм відомі наші наміри.
Але мене це не стосується. Мене прийняли за свою і також просили заховатися разом зі всіма. Можливо, це через мій вік. Але ні. Мені потрібно бігти на дах цього будинку.
Чую, як кількома поверхами нижче, біжить той незнайомець і колега, хоча він мені зовсім не колега вже. Він мене вдарив безпричинно, хворий якийсь.
Я бачу вхід на дах цього будинку, але я туди ніяк не залізу. Надто високо знаходиться, не на мій зріст, та й не у такому стані.
Мене наздогнав незнайомець, швидко підсадив туди, на дах, і я навіть не збагнула, як опинилась там. Чому він мені допомагає?
Кінець. Далі немає куди йти. Тільки ховатись. Я заховалась за якимось виступом і присіла.
Чую, як і той підлий чоловік заліз на дах і вони двоє сваряться. Перед моїми очима дивна залізна стіна, я її бачила, та не у попередньому житті, а теперішньому… Так, це саме та стіна, яка була біля печі з черепами… Але це тільки здогади… Перебуваючи тут, я вже перестаю у що-небудь вірити.
«Іди сюди», - почулося в моїй голові.. Хтось заліз у мій мозок і читає мої думки.
У мене не було часу обдумувати свої дії.
Я відразу підбігаю до тієї залізно стіни, знаходжу там дверцята та відкриваю їх… Це вхід до домівки моєї смерті… Я не хочу туди повертатись, я не виконала свого завдання, мене покарають. Там так гидко. Краще померти знову.
У моїй голові з’явилася думка, що останнє слово має бути за незнайомцем, який мене захищає. Розвертаюсь обличчям до них, а вони двоє пильно дивляться, чекають мої дії.
З мої вуст вилетіло питання : «Як?». Незнайомець відповів : « Доведи справу до кінця».
Для мене це означало покінчити зі своїм життям… Я-людина, яка після смерті продовжувала відчувати як жива… Своєрідний ключ, який з’єднував ці два настільки різні, та все ж схожі світи… Загадка ,яку ніхто вже більше не розгадає, адже після моєї смерті закриються всі входи виходи між цими двома світами…
Я починаю бігти щодуху і відчуваю, як сильно б’ється моє серце і в цю ж мить під моїми ногами закінчився дах дев’ятиповерхового будинку.. І кілька секунд польоту..

мені дуже цікаво це все читати, але в одночас дуже прикро, бо я так не можу(
Свого часу я писав, потім закинув, а пізніше захотів відновити втрачене і написав вірш... ВІЩИЙ!!! Він збувся повністю по написаному... окрім фіналу. в вірші він був хепіендом, а в житті перетворився на ще одну маленьку трагедію(
от тепер я тільки критикувати можу, а написати щось - ненаважуюсь

Я один раз написав так пісню в подарунок. А через пів року вона стала реальністю... в ній теж мав би бути добрий фінал, але вона виглядала трохи штучно, тому його там не було...